Сиділа й не зводила погляду з монітора старенького комп’ютера. Не фокусувала погляд на чомусь конкретному. Вдивлялася, але нічого не бачила. Випадково піднявши погляд на 10 сантиметрів вище, скам’яніла. Щелепа повільно опустилася донизу. Та це лише на коротку мить, бо ж наступної секунди, десь під горлом беззвучно й ледь відчутно пролунав вибух. Голова завертілася, ніби охоплена сивим димом.

Чорні ворони десятками чи навіть сотнями розривали морозне повітря. Здавалося, крізь скло чути звук від розмаху їхніх крил. Дивилася та розуміла: як добре летіти, не думаючи ні про що. Ві ...
Читати далі... .

Ти дивишся крізь скло вікна і бачиш, як жваво й метушливо поводить себе місто. Воно не зупиняється ні на хвилину. Люди все кудись квапляться. Укотре накрапає дощ, але не такий як завжди. Зараз мені здається, що небо, немов плаче, ридає, із кожним поривом вітру схлипує. Капають краплі видуманих сліз на парасольки, але ніхто не надає цьому особливого значення.

Коли небо перестане лити воду, біля дитячого майданчика, на застелених звичайнісінькими пакетами лавках, сидітимуть старі бабці-щебетухи і говоритимуть про все на світі. Біля них бігатиме дітвора, стрибатиме в калюжі, радітиме різнок ...
Читати далі... .

Гуркіт… Не даючи спокійно заснути, пронизує мене зсередини. Вертячись із боку на бік, чую його гнів та спалах енергії. Довго терпів і вдивлявся, що робиться на землі. Нарешті виплеснув свою міць, немов виражаючи невдоволеність людським буттям. Бачу його світло – воно не з променя надії, а з гострого, як меч, занепокоєння та страху.

Грім. Ось, про що думаю вже декілька днів. Він супроводжує мене всюди. Не страшно. Бо це моя спорідненість, мій темп та вияв життя. Іноді не розумію, чому так гнівається, але зустріч із ним приносить задоволення. Часом здається, що він самотній, хоча завжди його супроводжує блискавка. Як справжня дама серця, поя ...
Читати далі... .

Знайома з ним із дитинства. Здавалося, що він росте разом зі мною (чи то батьки так вміло підмінювали на більший). Завжди вражала його непостійність: то на кухні, то в спальні, то в коридорі, де-небудь, але не на своєму місці. А чи є воно в нього взагалі?

Такий… ручний. Кожен може підняти без зусиль навіть однією рукою. Його змогли приручити. Завжди допомагає. На нього можна покластися… ну чи «посістися». Вічно в усьому винний: зачепилися і вдарилися – винний «дурний стілець», перевернулися, мало не накрившись ногами, – винний стілець, бо не мав спинки. Наїли зайвих 100 кілограмів, сіли і розвалили його ...
Читати далі... .

Був тихий весняний вечір. Вона поверталася додому. Вітер торкався її блідого обличчя та розкішного волосся. Піднявши голову, побачила темно-сіру хмару з блискавкою. Пролетіло позеленіле листя.

Таке ж відбувалося і в її душі, бо його не було поруч. Щодуху поспішаючи додому, потрапила під рясний теплий дощ. Її душа плакала.

Увійшла до квартири, замкнула ключем двері, як і своє серце. Поставила чайник і пішла переодягнутися в сухий та комфортний одяг. Не помічала нічого: ні крапель із мокрого волосся, ні нявчання голодного ...
Читати далі... .